Львівська обласна рада прийняла рішення про демонтаж пам'ятника радянському воїну "Визволителю" в центрі міста Стрий і доручила провести інвентаризацію архітектурно-будівельних об’єктів (пам’ятники, обеліски, барельєфи), які містять символи тоталітарної епохи з демонтажем тих з них, які не охороняються законом. При цьому під пам'ятники тоталітарного режиму підпадають пам'ятники воїнам Радянської армії, що загинули під час Другої світової війни.
Основною особливістю цих постанов є те, що вони спрямовані на демонтаж пам'ятників воїнам радянської армії, оскільки інших споруд, які можна пов'язати з символами тоталітарного режиму в області майже не залишилось. Ці постанови доцільно розглянути, як стосовно змісту, так і стосовно наслідків у теперішній суспільно-політичній ситуації. Формально постанови аналогічні актам органів місцевої влади східноєвропейських країн та Прибалтики про демонтаж пам'ятників радянським "воїнам визволителям". Звичайно ні в цих країнах, ні в Західній Україні ці воїни не були визволителями, а носіями окупаційного режиму. Проте є досить істотна різниця. Балтійські і східноєвропейські країни до окупації радянською армією були незалежними, а після Другої світової війни цілком втратили незалежність або стали сателітами Радянського союзу. Їхня незалежність була лише формальною. Громадяни цих країн, якщо і боролися проти німецької окупації то не в складі радянської армії. Тому ці пам'ятники цілком доречно трактувалися, як пам'ятники чужинцям. Тим не менше, навіть в Східноєвропейських країнах демонтовано не всі пам'ятники радянським воїнам, очевидно з огляду на те, що комуністична окупація вважалася меншим злом ніж окупація фашистська. Україна ж безпосередньо перед Другою світовою війною не тільки не була незалежною, але й розділеною між чотирма державами, а в радянській армії була велика частина українців.
Це переважно не були ні комуністи, ні енкаведисти, ні навіть радянські патріоти, а звичайне мирне населення. Багато з них після звільнення території України від німців насильно мобілізовували в радянську армію. Потрапляли в радянську армію часто через облави. Сім'ї втрачали годувальників сімей, синів, батьків, братів. На фронті позаду цих бійців були "заградітєльниє отряди НКВД", що заставляли їх йти вперед з допомогою кулементів. Тому досить багато воїнів радянської армії, особливо "неблагонадійних" українців, загинули від радянських куль в спину. Звичайно серед загиблих радянських воїнів й ідейні комуністи, ідейні радянські патріоти, енкаведисти. Але для нас важливо те, що серед них було багато звичайних українців, які в радянській армії опинилися через обставини. Якщо б ці обставини склалися інакше, вони могли б опинитися в лавах УПА. Таким чином, пам'ятники радянським воїнам - це пам'ятники воїнам, серед яких було багато українців, що були зовсім не радянськими патріотами, а з великою ймовірністю були патріотами України. Тому тих, хто демонтує пам'ятники загиблим українцям не можна вважати українськими націоналістами. Українські націоналісти завжди стояли на ідеї єдності українського народу. Для них не мало значення з якого боку Збруча народилися українці. Демонтаж пам'ятників східним українцям на Західній Україні жодним чином не сприяє єдності і консолідації українців.
Символами тоталітарної епохи, очевидно, можуть бути надписи на багатьох пам'ятниках. Адже радянські воїни не визволили Україну від окупації, а замінили один окупаційний режим на інший. В такому випадку треба демонтувати безпосередньо ці символи, тобто замінити надписи без демонтажу символів пам'яті людей, що загинули у чужій для них війні. Дуже доречною була б постанова не про демонтаж, а про впорядкування, яке в деяких місцях передбачало б і ремонтні роботи з приведення до належного стану пам'ятників радянським воїнам. При цьому замість надписів "радянським воїнам визволителям" можна було б зробити надписи про те, що це пам'ятники воїнам радянської армії, що загинули під час Другої світової війни. Більше того, оскільки в Другій світовій війні гинули не лише радянські воїни, але й багато мирного населення, меморіальні комплекси можна розширити до пам'ятників всім жертвам Другої світової війни. Це були б символи засудження війни, як такої, незалежно від того, хто її почав і хто в ній переміг.
Тепер глянемо на ймовірні наслідки, постанов Львівської облради у теперішній ситуації. Очевидно, що такі постанови зіграють на руку тим, хто протестує проти пам'ятників Івану Мазепі і Степану Бандері, хто бореться проти встановлення на Східній Україні меморіалів на вшанування учасників національно-визвольних змагань. Політичні сили, які користуються проросійською риторикою, зможуть активно використати це у передвиборчих кампаніях. Та й прості люди Центральної й Східної України не зможуть погодитися з тим, що на території України демонтують пам'ятники їхнім родичам, які загинули на Україні, боролися не проти України, а проти фашизму, який вважали більшим злом. Основним для них був захист своєї сім'ї та своєї родини.
Постанову Львівської обласної ради можна вважати радикалізмом. Радикалізм має своє місце у процес. Він прискорює їх. Якщо напрям цього радикалізму співпадає з напрямом процесів, то після емоційних радикалів, що переважно руйнують, приходять помірковані й конструктивні сили, які добре будують. Якщо радикалізм протилежний до напрямку розвитку процесів, то основним його наслідком є збудження протилежного радикалізму, який знову ж таки ці процеси прискорює.
У нашому випадку, швидше маємо справу з першим варіантом. Ситуація, хоча досить повільно й суперечливо, змінюється в бік незалежності України. Тому правий радикалізм міг би бути не надто небезпечним. Але зараз в країні суспільно-політична криза. В час кризи особливо великі загрози для єдності країни. Тому надмірний "патріотизм" в одній її частині, якого не зрозуміють в іншій частині, на руку тим, хто хоче цю країну розколоти.
Лабораторія суспільно-політичного аналізу
Центру з інформаційних проблем територій
Національної Академії Наук України