Вперше після 1966 року міністр оборони Франції взяв участь у засіданні Міністрів оборони країн-членів НАТО, що означає остаточне повернення Франції до військової організації НАТО. США і ЄС оголосили про намір подати скаргу в СОТ на Китай з пропозицією заборонити Китаю накопичувати у себе основних корисних копалин в "неконтрольованих" обсягах, яке китайці здійснюють через експортне мито. Японська палата представників прийняла закон, який зобов'язав уряд країни зробити все можливе для якнайшвидшого повернення Південних Курил Японії.
Ці три події останніх двох днів виразно відображають основні геополітичні тенденції.
Повне повернення Франції до військової організації НАТО, де основну роль відіграють США, завершує внутрішній перерозподіл коаліцій в цьому блоці. Протягом останніх десятиліть в євро-атлантичній спільноті було два полюси: американо-британський і німецько-французький. При цьому у багатьох ключових проблемах світової політики позиції цих полюсів істотно відрізнялися, а інколи навіть були протилежними. Згадаймо хоча б іракську війну. Економічною основою меншого, німецько-французького полюсу була найпотужніша в Європі економіка Німеччини. Але цей поліс не міг самостійно діяти без військової основи, якою був незалежний і досить потужний ядерний потенціал Франції. Тепер, коли війська Франції підлягають командуванню НАТО цієї основи не стало. Адже значення ядерного потенціалу, який, кожна з ядерних країн НАТО контролює самостійно, втрачає значення без повної автономності збройних сил. Геополітичною причиною переорієнтації Франції, очевидно, стало значне збільшення геополітичної ваги Китаю. Так, що країни Заходу змушені більше консолідуватися для стратегічного протистояння цій країні. З блоку "Китай-Росія-Німеччина-Франція", який час від часу виникав при вирішенні гострих міжнародних проблем, відпала остання ланка.
Друга з наведених подій відображає один з основних напрямків посилення протистояння між Заходом і Китаєм: Це боротьба за ресурси. Проте найважливішим об'єктом цієї боротьби є не внутрішні ресурси Китаю, а ресурси Сибіру, на які намагається захопити Китай. Це було б дуже небезпечно для країн Заходу, адже Росія хоча не є лояльною до Заходу країною, проте з нею можна домовлятися і торгувати на взаємовигідній основі. Коли ж контроль над ресурсами буде у Китаї, такі домовленості стануть значно складнішими. Адже стратегічні інтереси Китаю, як у сфері політики, так і у сфері економіки є протилежними інтересам європейських країн США.
В цьому контексті тиск Японії, яка на цей час є союзником Західного блоку, на Росію має велике стратегічне значення. Відповідно до концепції З. Бжезінського, яка з приходом уряду демократів США знову стала основною геополітичною концепцією, тиск на геополітичних конкурентів, зокрема на Росію, відбувається не безпосередньо з боку США, а на окраїнах зони впливу конкурента. В Європі такий тиск на Росію йде через Велику Британію. Різко посилити стратегічну позицію США, як щодо Росії та Китаю має відновлення американської військової бази в Узбекистані, яке експерти прогнозують у недалекому майбутньому. На економічну експансію Китаю США відповідають військово-політичними засобами стримування.
Для Росії можливе повернення Японії Курильських островів буде не першим фактом відторгнення своєї території вже після розпаду СРСР. Зокрема минулого року частину своїх островів на р.Амур, Росія віддала Китаю. Таким чином, можна буде говорити про процес повільного процесу відбирання територій від Росії, які незаконно чи напівзаконно були нею захоплені. Після Японії на черзі Естонія, яка досить обгрунтовано доводить свої права на частину Псковської області. Далі на свою частку можуть претендувати Білорусь, від якої було відібрано Смоленщину та й Україна, яка внаслідок "попандопалівських" обмінів у 20-х роках минулого століття, втратила значну територію Слобожанщини. Проте, швидше за все, на повернення колись українських земель від Росії, розраховувати не варто. Зараз Росія занадто сильна, а Україна - занадто слабка.
З послабленням Росії у майбутньому через боротьбу за сибірські ресурси, ослаблення й конфронтація з Росією не будуть вигідні Європі й Україні, як її частині. А коли в далекому майбутньому реальністю стане повна дезінтеграція Росії, не буде сенсу забирати щось від її уламків. Ці уламки потрібно інтегрувати у європейську спільноту й забезпечити якнайбільший вплив на них в цілому, а не відбирати окремі частинки.
Лабораторія суспільно-політичного аналізу
Центру з інформаційних проблем територій
Національної Академії Наук України