Оголошено про припинення переговорів між Туреччиною та Вірменією про нормалізацію стосунків. Це зроблено Туреччиною на прохання Азербайджану, що вимагає від Вірменії негайного повернення Нагірного Карабаху. Представник ЄС на Північному Кавказі вже висловив жаль з цього приводу.
Справді для Європи не вигідне припинення розв’язування Кавказького вузла, однією з ключових проблем якої є вірмено-тюркські (зокрема азербайджанські) стосунки. Цей вузол проектується на стосунки всередині ЄС, адже Вірменія є традиційним союзником Франції, а Туреччини має тісні й особливо економічні стосунки з Німеччиною. Та й інші країни Європи, зокрема й Україна, зацікавлені і стійкому мирі і збалансованому розвитку цього, одно з найближчих до Європи, регіону, необхідною умовою чого, крім встановлення справедливих стосунків між Росією і народами північного Кавказу – є розв’язання історичних суперечностей між Вірменією та її тюркськими сусідами. Основною потерпілою стороною у цих стосунках була Вірменія – геноцид вірменів, організований владою молодотюрків, які в радянській історіографії подавалися як один із найпрогресивніших режимів, а насправді стали прототипом сталінізму та фашизм, був, поряд з Голодомором українців та Голокостом євреїв, одним з найбільших і найвідоміших актом геноциду в 20 столітті. Цілком доречним був би й розгляд і засудження геноциду вірменів разом з Голодомором і Голокостом як дії багато в чому ідеологічно споріднених режимів, які базувалися на шовінізмі й ідеологічному фанатизмі. Росія, що в Нові часи була вимушеним союзником Вірменії, не тільки не змогла, але й не захотіла допомогти вірменам, оскільки добрі стосунки з турецькими кемалістами були для Радянського Союзу більшим пріоритетом, ніж життя мільйонів представників «братнього» християнського народу. Та й проведення меж між радянськими республіками Закавказзя, які були вимушено сформовані на основі абсолютно не життєздатною Закавказької Федерації, були не на користь вірменів. І тут лояльність вірменів до росіян була менш важливою, ніж потреба в «задобрюванні» тюркських народів Радянського Союзу, який у той час формувався. Тому, Нагірний Карабах заселений переважно вірменами (хоча етнічна перевага вірмен над азербайджанців на початок 20 століття була не така велика як на час розпаду СРСР) було віддано Азербайджану. Після розпаду Радянського Союзу, внаслідок вірмено-азербайджанської війни, за сприяння ще однієї нетюркської меншини Азербайджану – курдів, Вірменія встановила повний контроль над цієї своєю етнічною територією. Проте, оскільки Азербайджан виступає категорично проти цього, встановлення вірменського суверенітету над Нагірним Карабахом, проведеного всупереч чинним міжнародним правовим нормам, жодна з країн світу не визнає цього суверенітету. Очевидно проблему має бути розв’язано мирним правовим способом, але на підставі історичної справедливості. Проте, швидке її розв’язання навряд чи можливе. Адже вона значною мірою пов’язана й відкриває шлях спочатку для загострення, а потім вирішення двох інших проблем території, що розташовані на південь від Кавказу: створення держави курдського народу та об’єднання незалежного північного Азербайджану з південним Азербайджаном, що перебуває під владою Ірану, причому азербайджанці зазнають значних утисків від цієї влади. Стійка ситуація в регіоні можлива після комплексного розв’язання цих проблем. Шлях до цього – демократизація Ірану, остаточне вирішення проблеми Іраку з формування курдського державного утворення на півночі цієї країни та активний рух Туреччини, Вірменії та Азербайджану до Європи, з прийняття ними європейських норм та стандартів, але при істотному сприянні і допомозі їм з боку європейських країн.
Особливістю ситуації для України є союзницькі стосунки нашої країни з Азербайджаном і союзницькі стосунки Вірменії з Росією. Проте, вірмени, засвоївши історію 20 століття очевидно не надто довіряють своєму російському союзнику. Тому тісні стосунки Вірменії з Францією, позиція якої після приходу до влади Президента Ніколя Саркозі, стала менша лояльною до Росії і лояльнішою до України, дає позитивну перспективу у стратегічних стосунках нашої Києва та Єревана. Разом з тим для нашої країни жодним чином не вигідно погіршувати стосунки з Азербайджаном, тому оптимальна позиція України – бути активним, справедливим і нейтральним посередником у вирішенні проблем східної частини Закавказзя, відповідно до своїх інтересів та інтересів Європи, органічною частиною якої є наша країна.
Лабораторія суспільно-політичного аналізу
Центру з інформаційних проблем територій
Національної Академії Наук України